МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Департамент освіти і науки Львівської облдержадміністрації

Комунальний заклад Львівської обласної ради

«Львівський обласний Центр краєзнавства, екскурсій і туризму

учнівської молоді»

Всеукраїнська краєзнавча експедиція

учнівської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

Напрям експедиції «Із батьківської криниці»

Пошуково-дослідницька робота

Тема:«Журавлем себе відчуваю»

(Володимир Вітт – поет із Сокальщини)

Поториця

2016

Автор краєзнавчо-пошукової роботи

учениця 9 класу Джуріч Наталія

Керівник пошукової групи

учитель української мови та літератури Поторицької ЗШ І-ІІІ ст.

Велика Іванна Володимирівна

моб. тел. 0976114836

Зміст роботи

Вступ…………………………………………………………………………………………4

Розділ 1. Сторінки життєпису Володимира Вітта………………………………………6

1.1. Рід Володимира Вітта…………………………………………………………………6

1.2.Босоноге дитинство  ……………………………………………………………………8

1.3.Любов до музики і тернистий  шлях до Бога…….……………………….................11

1.4.Життя поета на чужині…………………………….…………………………………19

Розділ 2. Літературна творчість  о.Володимира Вітта……………………………..….23

2.1. Поетичний голос серця і душі………………………………………………………23

Висноки……………………………………………………………………………………26

Список використаних джерел…..……………………………………………....................27

Додатки……………………………………………………………………………………...28

ВСТУП

Як відомо, поняття “українська література” не визначається суто територіальним критерієм. Так сталося, що нашу літературу сьогодні репрезентують українські письменники не тільки в Україні, а й далеко поза межами держави.
          Ми ще по-справжньому не осмислили цей феномен: українці, закинуті жорстокими вітрами історії в далекі світи, будували там Україну... Ті, кого ми не дуже точно називаємо українською діаспорою, мають не тільки дуже шляхетну хворобу — ностальгію, вони повсюдно несуть у собі й невиліковну україноцентричність.
          Саме такі люди й творили Україну поза Україною. Вони ставали національними лідерами й гуртували довколо себе земляків, зорганізовували їх у культурні громади, освітні, професійні, творчі об’єднання. Вони самі подавали приклад жертовності й подвижництва в ім’я української ідеї. Як зазначав Ф.Погребенник, еміграції всіх часів і народів супроводжувалися народженням і розвитком громадсько-політичної й літературно-естетичної думки, що відображала історичну долю цього народу.
         Цілісне вивчення літературного доробку діаспори лише починається. “Перед нами невідкладне завдання, — наголошував Федір Погребенник, — об’єктивно осмислити й оцінити творчі надбання українських митців у минулому й сучасному, зробити їх надбанням на рідних землях”[1,ст.3].
         Вивчення і публікація творів, що за доби недержавної України постали у вільному світі, — одне з першочергових завдань сучасного літературознавства.

        Вагомий внесок в українську літературу вносить  сучасний поет-емігрант нашого краю (Сокальського краю) Володимир Вітт. Його поезію важко передати, її треба читати, слухати і, направду, його вірші не залишать байдужим нікого, а лише збагатять духовно.

          Актуальність теми нашого дослідження зумовлена недостатністю вивчення життєвого і творчого шляху Володимира Вітта на уроках літератури рідного краю.

        Мета роботи  – висвітлити біографію і творчий шлях поета Володимира Вітта, систематизувати відомості про нього.

       Для досягнення мети необхідно вирішити такі основні завдання:

- висвітлити дитячі роки поета і визначити основні чинники, які мали вплив на його подальший вибір у житті;

- охарактеризувати любов Володимира Вітта до музики і до Божого слова;

- висвітлити непросте життя поета-емігранта, сповнене ностальгією і любов’ю до рідної землі.

- проаналізувати творчий шлях о. Володимира Вітта.

      Об̕ єкт дослідження – життя і творчість Володимира Вітта.

      Предмет дослідження – лінгвокраїнознавчий потенціал життя і творчості поета.

      Новизна дослідження в тому, що детально описано життєвий та творчий шлях поета Сокальщини.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1. Сторінки життєпису Володимира Вітта

1.1. Рід Володимира Вітта

Мальовниче село Поториця, що розтягнулось на правому березі річки Західний Буг, може пишатися тим, що обійстя Івана Литвина (дідуся Володимира Вітта) стало місцем короткого перепочинку провідника ОУН Степана Бандери.  У книзі "Сокальщина. Книга памяті України. 1914-1990" упорядник Богдан Нечай стверджує, що Провідник української нації Степан Бандера, повертаючись із Берези Картузької побував і на Сокальщині, проте, з метою безпеки постійно змінював своє місце перебування.

У вересні 1939 року,  після перемоги над Польщею, Німеччина і СРСР поділили її територію. Східна  частина Сокальщини (кордон пройшов по річках Західний Буг – Солокія) з центром Сокаль відійшла до УРСР.            

 З польських тюрем і концтабору Береза Картузька йшли українські політичні  в’язні. Разом з в’язнями-сокальчанами повертався через Сокаль з Берези Картузької провідник ОУН на Західноукраїнських землях Степан Бандера, який відбував у камері-одиночці довічне ув’язнення.

У автобіографії С. Бандера писав: «13 вересня 1939р. визволили мене українські в’язні… Йшли ми бічними дорогами, щоб не зустрічатися з польськими й німецькими військами. На Ковельщині зв’язалися з членами ОУН того терену, одні з них були на волі, інші повернулися з в’язниць. З ними я обговорював ситуацію в напрямі подальшої праці… З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві Дмитра Маївського, пізнішого члена Бюро Проводу ОУН. Прибули у Львів по кількох днях вступу російських військ до Львова».
           На основі спогадів живих членів ОУН, жителів Сокальщини, які зустрічалися, бачили або чули про перебування С.Бандери в Сокалі, встановлено, що він прибув до міста 17 вересня 1939 р., за два дні до приходу частин Червоної Армії. Тут провідник протягом доби жив разом з сімома товаришами в будинку Наконечної Анастасії по вул. Шептицького, 19 (дерев’яний будинок А. Наконечної був знесений у 1990-х роках). Разом із С.Бандерою, за свідченнями А. Наконечної і Василя Микитюка, були Микола Лебідь (провідник ОУН з 1941 по 1943рр.), Іван Климів (провідник Крайового Проводу ОУН з 1939 по 1942рр.), Дмитро Маївський (член Бюро Проводу ОУН), Іван Олійник (брат А. Наконечної). Наступного дня               С.Бандера з товаришами перебрався до безпечнішого помешкання в с.Поторицю, до хати Івана Литвина на так звану Байдилівку (тепер вулиця Сонячна, 31), до речі будинок зберігся і до сьогодні.  Охороняли С. Бандеру озброєні члени юнацької сітки ОУН с. Поториця: Василь Микитюк, Василь Чоп, Іван Садовський, Григорій Шклянка, Левко Білик, Ярослав Музика. Тут Степан Бандера провів нараду з провідниками Сокальської округи. Мирон Литвин (1913 р. н.), син Івана Литвина, в якого квартирував С. Бандера, згадував: «У нас в хаті жило три чоловіки. Кругом хати і в саду стояла озброєна охорона. Після вечері С. Бандера вийшов з хати. Дівчата на вулиці співали пісню про Бандеру… На другий день, приблизно біля 10 год. ранку,  С. Бандера провів в хаті кількагодинну нараду з провідниками ОУН району, на якій були присутні 15 чоловік. С. Бандера був невисокого росту, фізично виснажений. Запам’ятався мені один епізод з розмови мого батька з Бандерою. Батько жартома попросив його, щоб він розповів: «Який то є         С. Бандера? Хотів би його побачити».  Бандера зрозумів гумор і з лукавою усмішкою відповів батькові: «О, Бандера — то такий малий, лисуватий чоловік, одягнутий в сірий піджак». І вони обидва розсміялися. Увечері, коли стемніло, квартиранти пішли в сторону села Вілька Поторицька. На прощання С. Бандера сказав: «Вірте, нас не буде, а Україна буде», — і подарував батькові свою тюремну шапочку. Вона довго висіла у нас в коморі на кілочку» (у даний час зберігається в музеї «Людина. Земля. Всесвіт» в Сокалі, куди передала її тітка Володимира Вітта, Ольга Литвин). Другу нараду з провідними членами ОУН С. Бандера провів у лісі біля с. Вілька Поторицька. Охорону учасників наради здійснювали члени ОУН з Кристинополя та с. Поториці (де мій прадідо, Дмитро Новосад, був начальником охорони).

19 вересня 1939 року радянські війська у другій половині дня вступили в Сокаль. НКВС мало завдання розшукувати провідних членів ОУН. Перебування на території, зайнятій радянськими військами, ставало небезпечним. «С. Бандера на невеличкому конику, — згадував житель села Тимофій Нечай, — переправився з двома охоронцями через Буг і через Завишень направився до Себечева». З Себечева через Пристань, Любелю         С. Бандера пішов до Львова» [2].

1.2.Босоноге дитинство

Цю історію розказуватиме пізніше Іван Литвин своїм нащадкам і вчитиме бути патріотами своєї Батьківщини. Адже Бог дав йому трьох дочок і сина Мирослава. Саме в дочки Софії, яка проживала в с. Поториці, і народився 14 липня 1955 року Володимир Франкович Вітт - священик, відомий поет нашого краю.

Мал.1. Батьки Володимира Вітта: Софія та Франко Вітти

 Він був першою дитиною в сім'ї,  мав трьох братів (Михайла, Романа та Петра) й сестру Мирославу. Мати  працювала в колгоспі, а батько – на залізниці (був помічником машиніста на локомотиві).

Мал. 2. Володимиру 6 місяців                 Мал.3. Фото 1958 рік

До 1961 року сім̕ я проживала в помешканні Івана Литвина (дідуся) на вулиці Сонячній, а пізніше переселилися на вулицю Зелену у свою власну оселю. Виховувався хлопець у побожній сім'ї. Ріс вихованою, чемною та вдумливою дитиною. Його дідусь дуже любив природу, мав великий сад. Односельці розповідають, що такого заквітчаного двору, як у Івана Литвина, не було, мабуть,  в цілому селі. Також він займався озелененням  Сокаля. Тож  Володимир виховувався у любові до природи та всього живого. Вчився бачити красу навколишнього світу. Це все сформувало світогляд майбутнього поета.

Тяжким було босоноге дитинство в ті часи. Мати, працюючи в колгоспі, часто брала дітей для допомоги. «Ми часто ходили з мамою рвати льон, полоти буряки, сушити пшеницю на тік. Пригадую, як одного року вже настала зима, а ми ще ходили в колгосп витягувати моркву з-під снігу. Потім довго не могли відігріти руки», - згадує Володимир Вітт [5].

Проте знаходився час і на розваги. Хлопець любив рибалити. А понад усе захоплювався фотографуванням. Радощам не було меж, коли вперше тримав у руках фотоапарат. Пристрасть до фотографії не полишає отця Володимира і сьогодні.

У шестирічному віці батьки віддають сина в Поторицьку школу. Навчання давалося легко, тому вчився  на відмінно. «У школі Володимир був дуже уважним та спостережливим не тільки на уроках, а й у позакласний час. Мав записничок із днями народження всіх друзів. Тому хлопець завжди вітав їх з уродинами й присвячував поезії», - згадує пані Надія (однокласниця) [5].

 Мал. 4. Фото 1964 р.

Перший вірш «Сніг» Володимир  написав у 2 класі. «Якось напередодні Нового року Марія Іванівна Смулка, вчитель початкових класів, на домашнє завдання з рідної мови сказала написати вірш про зиму.  Другого дня я приніс декілька римованих рядочків про лапатий сніг. Прочитавши ці рядки, Марія Іванівна спитала мене, хто написав цього вірша. Я відповідав, що це моя робота. Мені не повірили, тому після  уроків довелося давати відповідь на те ж питання в кабінеті  директора. Та все ж таки переляканого і заплаканого мене відпустили додому», - з усмішкою розповідає отець Володимир [5]. Наступного дня поезія була написана у шкільній стінгазеті, а через декілька днів  редакція районної газети «Вперед» надрукувала вірш школяра.

Пан П.Юрчук, редактор газети «Вперед», запросив талановитого хлопця до себе на розмову і порекомендував йому продовжувати писати. Володимир часто бігав до нього на пораду. Так, дякуючи п. Юрчуку та Катерині Іванівні Возняк, вчителю української мови, яка продовжувала розвивати талант юнака та прищеплювала любов до слова, Володимир стає дописувачем газети «Вперед». «Усі ровесники граються над Бугом, а він сидить під улюбленою грушею на власному подвір ̕ї  та кладе думки на папір», - пригадує пані Ольга (односельчанка) [5]. А потім читає своїм першим маленьким слухачам, з якими випасав череду. Діти часто просили читати ще і ще.

Мал.5. Фото 1967 р.(на світлині зліва Володимир, далі однокласники Олег Космина та Петро Козіцкий)

Коли хлопець трішки підріс, то став членом літературного об̕ єднання «Колос».«У мене була мрія, - говорить отець Володимир, - дотягнутися літературним рівнем до цих поетів. Отримавши декілька хороших уроків від членів об̕ єднання, я спробував шукати свій стиль. Адже лише так можна досягнути вершин. Ідея краси – головний імпульс мого серця» [5].

1.3. Любов до музики і тернистий  шлях до Бога

Володимир Вітт  дуже любив співати, тому улюбленим уроком в школі була музика. «Пригадую, що на тому місці, де колись був панський маєток та ставок (навпроти школи), була левада. На ній завжди проводилися фестивалі. Музиканти грали на духових інструментах, а я стояв з відкритим ротом і не міг наслухатися цієї чудової симфонії звуків. Тоді моєю мрією стало навчитися грати на цих інструментах», - розповідає отець Володимир[5].

Коли Володимиру виповнилося 12 років, його троюрідний брат Гриць Пікула привів хлопця до музичної школи м. Сокаля. Батьки про цей візит школярів навіть не здогадувалися. Юнакові запропонували скласти іспит, з яким Володимир успішно справився. Хлопця зарахували до музичної школи, але за умови, що той гратиме на валторній, бо на інших духових інструментах не було можливості грати. Школяр  не міг повірити, що його мрія здійснилася.

Володимир закінчив три класи по валторній. Минув цілий рік, поки батьки змогли купили хлопцю цей  музичний інструмент. А весь цей рік він ходив до музичної школи тренуватися.

«Після успішного закінчення у 1970 році восьмирічної Поторицької школи Володимир вступив у Дрогобицьке музичне училище», - розповідає Олег Космина (однокласник)[5]. Там був членом  різних літературних об'єднань, продовжував писати вірші.

В училищі можна було перевестися на навчання з одного музичного інструмента на інший. Володимир так і зробив. Він перевівся на сопілку та цимбали, адже ці музичні інструменти йому подобалися значно більше, а ніж валторна. В училищі хлопець навчався чотири роки та здобув такі кваліфікації: вчитель музичної школи, диригент оркестру народних інструментів, виконавець на народних інструментах.

У 19-річному віці юнака призвали до армії. Строкову службу проходив у військовій частині №3217  м. Києва.

 Мал.6. Служба в армії

Там також служив в оркестрі МВС України. Це був найкращий оркестр України. Часто отримував грамоти за досягнуті високі результати в конкурсах-оглядах оркестрів.

Мал.7 Нагородження

З 1976 року Володимир вчителював в музичній школі міста Сокаля. Навчав дітей грати на цимбалах та сопілці.

Мал.8. Сокальська музична школа. Ансамбль сопілкарів.

Молодий чоловік часто задумувався над питанням: «Чи існує Бог, чи це лише вигадки»? Самотужки став шукати відповідь на це запитання. Перечитав усю можливу на той час атеїстичну літературу та робив для себе висновки. Так зародилося бажання стати священиком. «Серце дуже хотіло, але спочатку відганяв ці думки від себе»,- пригадує отець Володимир [5].  У ті часи вступити в духовну семінарію було великим ризиком та небезпекою. Адже ще у 1946 році радянська влада остаточно втілила свої наміри узаконити багаторічну боротьбу проти вірян Української греко-католицької церкви.

«8-9 березня 1946 року на Львівському соборі ухвалили рішення про перехід греко-католиків у лоно Російської православної церкви. І це тоді, коли 4 головні єпископи, 96 священиків, настоятелі чільних монастирів сиділи в катівнях НКВС» [6].

 В родинах священиків, де кожен зобов'язувався мати вищу освіту, виховувалася світська еліта: журналісти, адвокати, професори університетів. Саме вони на початку ХХ століття стали учасниками національно-визвольного руху в Україні. Радянський Союз не міг допустити цього. УГКЦ була одним із головних чинників формування української національної ідентичності, а це вже точно не вписувалося у плани Сталіна. На той час православ'я вже встигло стати частиною ідеологічної машини, в якому Західна Україна залишалася непідкореною територією, а отже, й небезпечною.

Ще під час радянізації краю восени 1939 року священикам заборонили сповідати хворих у лікарнях, мати у шкільних класах розп'яття Ісуса Христа, церковні та монастирські землі конфісковували, а ченців виселяли. «Наприкінці 1940 року перед приходом німців почастішали арешти священиків. 32 замордували, 33 вислали в Сибір. На 1260 парафій залишилось 800 отців» [6].

Остаточній ліквідації церкви зашкодив прихід війни на територію України. Проте, більшовицька влада, повернувшись сюди влітку 1944 року, вже й не приховували своїх намірів. 17 березня 1945 року Сталін особисто схвалив письмові пропозиції щодо ліквідації Української греко-католицької церкви.

У кінці 80-х УГКЦ була найбільш переслідуваною релігійною громадою. Та попри всі ці обставини в країні Володимир все ж таки  вирішив стати священиком. Він став збирати інформацію про духовні семінарії. На той час їх було усього три: Одеська, Московська та Ленінградська. Юнак надає перевагу Ленінградській духовній семінарії, адже там усі професори мали римські докторати та давали найякісніші знання.

У 1982 році Володимир повіз здавати документи в Ленінградську духовну семінарію. В деканаті семінарії йому сказали прийти на екзамен через два місяці. Володимиру порадили не їхати додому до складання іспитів, тому що можуть робити різні наклепи на нього і його присутність буде необхідною для пояснення.

 За цей час член відділу КГБ  у справах релігії, який мав доступ до всіх документів семінарії (у них був свій орган з релігійних справ, який контролював усіх духовних осіб, так званих «служителів культу»), дзвонить до райкому партії і вимагає зробити все можливе та неможливе, лише щоб цей абітурієнт не вступив до семінарії. «Стати священиком – це зрада державній ідеології, - розповідає отець Володимир, -  особливо влада боялася мислячих людей.  Їм потрібні були такі кандидати, яких легко можна переманити на свій бік і схилити до співпраці. А з розумними домовлятися важче. Тому вони робили все, щоб такі люди не були студентами семінарії» [5].

Райком партії наказав директору Сокальської музичної школи, де працював Володимипр, їхати в Ленінград і будь-якими методами повернути його на роботу. Проте юнак в школу не повернувся, хоча розумів, що кар’єра в музичній школі для нього закінчилася.

Через декілька днів інспектор семінарії викликав хлопця до себе і вручив йому анонімний провокаційний лист. В ньому йшлося про те, що Володимир Вітт злодій, бо начебто вкрав музичний інструмент, пиячить та бешкетує. Щоб захистити себе, молодий чоловік привіз хорошу характеристику з роботи. Так усе обійшлося.

Володимир старанно і серйозно готувався до вступу, тому екзамени склав найкраще. Але його випробовування на цьому не закінчуються. Інспектор семінарії знову викликав хлопця до себе на розмову. На цей раз прийшов лист від органів КГБ. У ньому йшлося про те, що Франко та Софія Вітти (батьки абітурієнта семінарії) співпрацювали з німецькою окупаційною владою. Володимир відповідав: «А чи діти можуть співпрацювати з владою? Адже моїм батькам на той час, про який йдеться, було всього по дев'ять років». Вже до весни абітурієнт Володимир Вітт став студентом Ленінградської духовної семінарії.

У 1984 році він закінчив семінарію екстерном. Цього ж року на свято Вознесіння Господнього  в Ленінграді відбулися  священичі свячення диякона Володимира Вітта. Божественну Літургію очолив владика Мелітон.

Мал.9. Свячення 1984р.

Молодий отець повернувся додому. Адже після священичих  свячень усіх отців повертали в ту область, звідки вони родом. Кожен митрополит давав замовлення в семінарію, скільки священиків йому потрібно. Духовна семінарія не мала право присилати більше отців. І вже на осінь усіх нововисвячених  розподіляли по парохіях.

Львівський митрополит доручив отцю Володимиру духовну опіку над церквою в селі Облазниці Жидачівського району. А вже через рік його призначили душпастирювати у селах Свитазів та Стенятин Сокальського району. Але органи КГБ не дали дозволу служити в цих селах мотивуючи тим, що в цьому районі отець вчителював. Тоді   молодого священика призначили на парафії  села Витків та Полове Радехівського району, де він  душпастирював  до 1990 року.

В серпні 1987 року  греко-католицьке духовенство  оголосило про вихід із підпілля. Переломною подією став багатотисячний молитовний похід до собору Святого Юра у Львові у вересні 1989 року з вимогою легалізувати УГКЦ в Радянському Союзі. Це викликало резонанс не лише в Союзі, але й у світі. Аргументів для подальших репресій УГКЦ не залишилося. 20 листопада 1989 року Рада у справах релігій визнала, що греко-католики можуть користуватися усіма правами «за умови беззастережного дотримання Конституції».

У 1990 році  по всій Західній Україні розпочалося релігійне відродження. Це не оминуло і села Витків. Парохіяни почали просити отця Володимира Вітта, щоб він їхав до владики Володимира Стернюка і попросив дозволу перейти в лоно греко-католицької церкви. Владика погодився, але громада повинна була підтримати отця у зборі всіх необхідних документів. Повернувшись зі Львова, священик нічого не говорив людям, а лише декілька неділь поспіль читав проповіді про конфесії, історію греко-католицької, православної та автокефальної церков. Однієї неділі після Божественної Літургії люди мали можливість проголосувати, хто до якої церкви хоче належати. Усі одноголосно вибрали греко-католицьку церкву. Владика погодився з рішенням громади і вписав парафію села Витків до греко-католицького реєстру.

У цей час у Сокалі настала кризова ситуація. Парафіяни церкви Петра і Павла  хотіли вступити в лоно греко-католицької церкви, а православні отці від такої ідеї не були в захопленні. Тоді церковний комітет поїхав до владики Стернюка з проханням вплинути на священиків. Владика закликав до себе Володимира Вітта і попросив його допомогти парафіянам. Отець пригадує слова владики Стернюка: «Люди просять твоєї допомоги. У Виткові вас уже є двоє, тому ти їдь в Сокаль і допоможи людям. Бери отця Чернегу та отця Мендруня, їдьте до отців-василіян та радьтеся, як краще це все залагодити» [5].

Найближчої  неділі отці-василіяни приїхали в Сокаль та відслужили Богослужіння. А вже наступної неділі отець Володимир проводив Святі Літургії самостійно. Священики церкви Петра і Павла долучатися до Богослужіння не хотіли (боялися, що тоді не зможуть вернутися в лоно православної віри). Тому народ їх відсторонив від церкви.

З 1990 року владика Стернюк призначив отця Володимира Вітта деканом УГКЦ  Сокальської єпархії аж до 1994 року. Протягом цих років священик продовжував їздити до парафіяльних отців з проханням переходити в лоно греко-католицької церкви. Це давало свої результати. У Сокальській єпархії ставало все більше і більше греко-католицьких парафій.

Мал.10. 1990 рік. Перше причастя групи дітей

Проте настоятелів бракувало. У той час українські села і міста терміново потребували священиків, яких тоді було дуже мало, а тому необхідно було нагально формувати молодих кандидатів на священиків у дуже стислі терміни. Пограма їх навчання була дуже коротка. Тоді головну увагу звертали не стільки на виховання, як на самоосвіту і літургійні практики. Навіть більше, у той час було тільки декілька висококваліфікованих викладачів богослов'я, а значить і семінаристи могли отримати лише спрощену навчально-духовну підготовку.

 Отець Володимир знову поїхав до владики Стернюка, розповів про ситуацію в єпархії, що 3-4 священики на район – це мало. Владика відповів, що потрібні вчителі, які зможуть навчати, а їх немає. І це проблема не одного року. Але якщо молодий отець Володимир Вітт зможе щось зробити, то він підтримає його в будь-якій ситуації.

Тоді отець Володимир звернувся до парафіян, щоб ті люди, які вважають себе гідними стати священиками, звернулися до нього. Стали сходитися мужчини. Зібралося близько тридцяти чоловік. Володимир Вітт пригадує, як звернувся до своїх учнів: «Все, що знаю я, будете знати і ви. Це буде скелет, а м'ясо потім наросте. Бо ми не маємо чотирьох чи п’яти років. Мусимо швиденько навчитися» [5].

Отець тоді жив по вулиці Шептицького. З однієї кімнати зробили клас для навчання. Учні збиралися 2-3 рази в тиждень. Отець Володимир вчив найголовнішого. Чоловіки мали блокноти, в які нотували все те, що потрібно було знати напам̕ ять. Наставник давав завдання готувати недільні проповіді, які потім аналізували.

Незадовго при Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті відкрився відділ катехитів. Майже всі вихованці отця Володимира вступили туди і стали слухачами цих курсів.

Мал.11. Після  свячень вихованців о. Володимира

Отець Володимир брав активну участь у різних громадсько-політичних заходах: відкритті та освяченні різних історичних пам̕ яток, братських  могил. Священик приклався до будівництва церкви в селі Поториці, був одним із організаторів побудови храму. У 1989 р. греко-католицька громада спорудила капличку, а у 1990—1993 рр. — нову муровану церкву за проектом Григорія Калініна та Івана Коваленка, освячену 19 серпня 1993 р. За браком священиків обслуговував парохію цього села  в 1990-1992 роках, а в селі Горбків -  у 1993 році.

За браком священиків обслуговував парафію у селі Поториця  в 1990-1992 роках, а в селі Горбків -  у 1993 році.

13 травня 1994 року отець Володимир передає 76 зареєстрованих  греко-католицьких громад отцю Ярославу Кащуку та разом із сімє’ю виїжджає на постійне місце проживання в Канаду (м. Монреаль).

1.4. Життя поета на чужині

Різні причини у різні часи спонукали українців залишати Батьківщину і починати нове життя у чужій країні. Не знаємо, що спонукало поета покинути рідну землю і посилитися в далекій Канаді. Проте вже близько     20-ти років минуло від того часу. Володимир Вітт зізнається, що перша половина цих літ була дуже нелегкою. «Важко було звикати до чужомовного середовища, інших державних законів і правил суспільного життя, відчуженості і байдужості, майже повної відсутності запахів квітів і рослин, порівняно бідної флори та фауни. Сумно було дивитися в низьке небо над головою без лелеки, жайворонка, ластівки, зозулі, соловейка, на поля без волошок і червоних маків. Важко було ходити по землі, кожний клаптик якої є чиєюсь приватною власністю…Тривожно було ростити дітей, зберігати рідну мову…» - згадує поет [5]. Говорить, що й тепер не звик до того всього, а просто змирився..

Проте, у Канади є й «сильні» плюси: тут чітко і бездоганно працює державний апарат, рідко чути про корупцію чиновників, а якщо й трапляється, то винних позбавляють посад і садять у тюрми. Не працює система «знайомств чи блатів», якщо дитина не вчиться добре, то вона ніколи не здобуде доброї професії.

  Володимир Вітт має двох дочок. Старша  Юлія є  працівником відділу кадрів у державній компанії, котра налічує три тисячі працівників і опікується дитячими установами. Молодша  Ольга була більш схильна до математичних наук, тому вибрала собі професію «банківська справа».

Мал.12.  Дочки о.Володимира Юля і Оля з їхніми чоловіками Юрієм і Ярославом

До 2001 року отець Володимир Вітт був парохом церкви Успення Божої Матері. Сьогодні отець обслуговує дві невеличкі парафії:  Святого духа (околиця Монреаля) та Святого Василія Великого (м. Ляшів), котрі нараховують майже 90 осіб кожна.

Мал.13.Церква Святого духа. Монреаль (Канада)

Мал.14. Церква Св. Василія Великого. Ляшін (Канада)

В неділі і свята служить в обох церквах, а в будні – Богослужіння приватного наміру трапляються 2-3 рази на тиждень в тій чи іншій церкві, – на замовлення вірних. Недільні і святкові Богослужіння  відправляють українською мовою. Служби приватного наміру, а також церковні треби – по ситуації.

Церкви побудовані в такий спосіб, що на першому поверсі (по суті, це підвальний рівень) є просторі зали, де збираються  парафіяни після недільної Служби Божої, готують каву та солодке. Часто приносять і домашню випічку. Також парафіяни організовують різноманітні мистецькі  виставки, виставки власних вишиванок. Бувало таке, що приїздили митці з України зі своїми картинами, і люди мали можливість придбати уподобаний експонат. Часто отець Володимир проводить парафіянам лекції до дня народження      Т. Шевченка, Лесі Українки, організовує концерти до Дня Матері, Дня Незалежності України. Часто на таких зібраннях сам виконує музичні твори на різниї інструментах. Два рази на рік (після Пасхи та Різдва)  усі збираються на спільну святкову трапезу.

Мал.15. Отець Володимир грає на дудуці

 «Всі наші парафіяни – ділиться о.Володимир – вболівають за долю України і щиро моляться за її щасливе майбутнє. Журимося її проблемами і сподіваємося, що з часом все якось «перемелиться». Справжні проблеми нашого суспільства не в політиці, не в економіці. Це – похідне. Справжні проблеми – в людських головах. Звідси все і починається. Рабський дух має «вивітритися», народ повинен відчути гідність і повірити у власні сили. Тоді почнуться зміни. Ніби все просто, але це – процес росту і на це потрібен час. Треба бути терплячими, але і рук не складати»[5].

РОЗДІЛ 2. Літературна творчість  о.Володимира Вітта

2.1. Поетичний голос серця і душі

Попри свою священичу діяльність отець Володимир продовжував віршувати. Його поезії часто друкували газети «Голос з-над Бугу», «За вільну Україну» та «Свобода»,  літературно музичний журнал «Бандура». А у      1992 році у Львові вийшла перша збірка поета «В калейдоскопі літ», в якій автор запрошує  читача до вражаючого польоту вільними просторами «поетичного неба», захоплює своєю щирістю відчуттів, зворушує дивовижним вмінням тонко передавати душевні пориви та хвилювання… Поезія отця Володимира не втратила  щирості та дістала більш глибоке філософське забарвлення.Водночас йому притаманні драматизм, глибокий ліризм. Він щиро зізнається:

З болем в серці,

З книгою в руці

Працею втішаюся невтомно,

Для душі людської

Диво-дому

Я збираю неба промінці [3].

 Автор через щире поетичне слово старається пояснити людям, що сенс їх життя в істини, яку вони повинні віднайти, як і кожен з нас у душі своїй повинен віднайти Бога. І лише таким способом людина доведе, що вона людина. Віднайти істину в житті, Бога в серці – нерв поезії молодого поета.  

Зійшли з п’єдесталів Нерони,

Розпалась імперія Зла,

Віщають розковані дзвони

Про дивні Господні діла.

Ми істині глянули в вічі

І шал атеїзму затих,

Наповнились храми удвічі

І зменшилось вдвічі святих [3].

Коли у 2003 році отець Володимир приїздив до рідних погостювати, у  Львові вийшла наступна збірка  його поезій «Свячені роси». До неї ввійшли нові вірші про зміст прожитих днів, глибоку віру в Бога, ностальгію за Україною, про вічне і миттєве. Запам̕ ятовуються образи зримі і колоритні, що не лишають читача байдужим, бо це – осмислення поетом нашого сьогодення:

Змова дзеркал чи відлуння зорі?

Доля, мов гиря, і небо, як олово,

Губиться сенс в лабіринтах подій,

Попіл надій і нездійснених мрій

Тихо спада сивиною на голову [4].

Через тонке образне споглядання природи, занурення в її сутність автор передає складність буття, прагне гармонії людської душі із навколишнім світом, бо «життя нам не стелиться рожами, на камінь і воду схожі ми».

У своїй земній мандрівці поет, душа якого страждає, просить захисту і помочі в Богородиці від імені всіх страждущих  і скорботних:

Ти – наша небесна мати,

звідки ж порятунку нам чекати,

і потіхи, і розради.

Заступи нас і спаси нас Сина ради [4].

Звідти, з-за океану, поет вдивляється в Україну, по-синівськи любить її і сподівається на її добру долю. Напевно, з туги і ностальгії вихлюпується з поетового серця таке щире зізнання:

Україно мила, краю мій далекий,

Батьківщино мирна ластівки й лелеки…

Шлю тобі привіти через океани,

Вірю, що й для тебе Світлий День настане [4].

Або ще такі поетичні рядочки:

        Ностальгіє моя, ностальгіє,

        Це ж ніколи, мабуть, не мине,

        Хто розрадить, чи хто зрозуміє?

       Лиш снігами засипе-завіє

       І покриє тебе і мене [4].

Володимир Вітт і сьогодні продовжує писати поезії. Хоч трапляється й таке, що ідею написання того чи іншого твору виношує кілька років. «Мене дуже вразила зустріч з Марією Людкевич (зустріч відбулася 1986 рік у Виткові), яка підказала кілька цікавих речей. Також Антонич «заразив» цікавою технікою. Адже кожна поезія повинна мати кілька пластів, вдалий образ. Справжній поет малює образ словесно. В ньому має бути ритм та досконалість. Образ – певна конструкція, промінь, який відбивається в останньому рядку, виходить з середини. І лише тоді можна побачити усю містерію вірша», - зізнається отець Володимир [5].

Багато віршів покладено на музику: «Пісня про Сокаль», «В кожному кроці і русі», «Дорога», «Зацвітуть тюльпани», «Залишаю вам», «Молитва», «Ніч над Бугом», «Нарцис», «Осіннє танго». Кілька років тому "Молитва" Володимира Вітта була обов̕ язковим твором на конкурсі молодих бандуристів України. Також Григорій Верета на ці ж слова написав твір для хору. Сьогодні на багатьох концертах, в храмах та монастирях виконується ця пісня.

Твори Володимира Вітта друкуються в альманасі «Зерна», який розповсюджений по всій Європі. Три поезії («Дорога», «Зацвітуть тюльпани», «Залишаю вам») містить книга Ольги Пенюк «Черешнева віхола».  Вірші «Дорога» і «Молитва», які покладені на музику, розміщено в книзі Григорія Верети «Слава в вишніх Богу. Духовні хорові твори».

          У талановитого поета є мрія -  повернутися на Батьківщину та організувати щось на зразок малої поетичної академії, відшукувати здібних дітей і плекати з них поетів. Адже має так багато чого їх навчити! 

ВИСНОВКИ

 Поезія народжується тоді, коли душа сповнена емоціями, переживаннями, болем, смутком…коли серце не може мовчати. Лише тоді коли переносиш свій біль, свої почуття на листки паперу, ділишся з читачем своїми думками стає легше.  Вірші Володимира Вітта ліричні, романтичні, сповнені болючих роздумів і запитань, сповнені глибокою вірою у Бога та ностальгією за Україною. Ми опрацювали творчість отця і дійшли до висновку, що поет залишається вірним уподобаним темам: любові до Бога і до ближнього, до живої природи, до Батьківщини.

         Дослідили, що писати вірші Володимир почав ще у дитинстві. Ще з шкільної парти захоплювався музикою, яка супроводжує поета і до нині. Нами зроблено висновки, що багато творів митця покладено на музику. Вийшли друком у світ дві поетичні збірки: «В калейдоскопі літ» (1992) та «Свячені роси» (2003). Також поезії Володимира Вітта друкуються в різних газетах та журналах.

          Опрацювавши життєвий шлях Володимира Вітта, ми дослідили, що молодий чоловік часто задумувався над питанням: «Чи існує Бог, чи це лише вигадки»? Так зародилося бажання стати священиком. У 1984 році він закінчив семінарію екстерном. Вивчили, що цього ж року на свято Вознесіння Господнього  в Ленінграді відбулися  священичі свячення диякона Володимира Вітта.

          Ми дослідили, що отець Володимир брав активну участь у різних громадсько-політичних заходах: відкритті та освяченні різних історичних пам̕ яток, братських  могил.

          Знаємо, що зараз о.Володимир Вітт проживає з сім’єю в Канаді, але серцем лине до рідної землі, до батьківського порогу.

          Поет сподівається, що прийде той день, коли зможе повернутися на Батьківщину і здійснить свою мрію – пошукувати здібних дітей і плекати з них поетів. І нехай допоможе йому Бог.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Погребенник Ф. З Україною в серці: Нариси-дослідження про творчість

письменників-прикарпатців у діаспорі. — К.: Вид-во ім.О.Теліги, 1995.

2.Сокальщини. Книга пам’яті України. 1914-1990 Упорядник Б.М. Нечай – Львів:Край, 2010.

3.Вітт В.Ф. В калейдоскопі літ: Поезії. – Львів: Ред.-вид. відділ, 1992.

4.Вітт В. Свячені роси. – Львів: НВФ «Українські технології», 2003.

5. Спогади односельчан с. Поториці та о.Володимира.

6. Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні. 1943-1946 р / НАН України, Інститут історії України. - К., 1998.

ДОДАТКИ

Додаток 1

Додаток 2

Творчий доробок

Збірки о. Володимира

З книги Ольги Пенюк

З книги Ольги Пенюк

З книги Ольги Пенюк

З книги Григорія Верети «Слава в вишніх Богу. Духовні хорові твори».

Додаток 3

Наталія Джуріч біля хати, в якій народився Володимир Вітт

Додаток 4

Учениця працює з першоджерелами у сільській бібліотеці